Співець закоханий в Україну.

(До дня народження Володимира Самійленка)

У мене є одно кохання.

Котре не зраджу я повік:

Росло воно не день, не рік,

А і зо мною виростало

І квіткою рясною стало…

Не одцвіте моє кохання,

А буде в серці до сконання.

         У середині 80-х років минулого століття прийшов в українську літературу яскравий самобутній поет-лірик, сатирик, перекладач, фейлетоніст і драматург, автор цікавих статей про культуру рідної мови Володимир Іванович Самійленко.

         Володимир Самійленко (літератуні псевдоніми Іваненко, В.Полтавець, В.Сивенький, Л.Сумний) народився 3 лютого 1864 року у селі Великі Сорочинці  на Полтавщині в родині колишньої кріпачки. Батьком Володимира був багатий поміщик Іван Олександрович Лисевич, який відмовився одружуватися із колишнєю кріпачкою.

         «І так я народився вже в Сорочинцях у вбогій селянській  хаті  22 січня (ст. ст.) 1864 р. Охрещено мене в церкві св. Спаса, до метрики записано, як незаконного сина «крестьянки Александры Кондратьевны Самойленко»(так це прізвище писалося в офіціальних російських документах) – згадував письменник .– Таким чином, згідно російським законам я був приписаний до крестянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері».

         Опікуном хлопчика був родич дідич Олексій Трохимовський, який навчив Володимира читати, навіть французькою, дозволив користуватись своєю бібліотекою, віддав учитись до Миргорода, а потім до Полтавської гімназії. Після закінчення гімназії  Володимир Самійленко став студентом історико-філологічного факультету Київського університету, прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав, а отримав свідоцтво про «залік 8 семестрів».

         Друкуватися Самійленко почав з 1886 року. Перший збірник «Із поезій Володимира Самійленка» вийшов у Києві у 1890 році. Потім твори тричі виходили окремими виданнями у 1906, 1909, 1918 роках.  Володимир Іванович Самійленко став неабияким новатором в юмористично-сатиричній поезії. У злободенних фейлетонах і гострих сатирах поет висміював самодержавство, а також ура-патріотизм  і боягузтво сучасного громадянства: «Кожна піч українська - фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти».

         Найбільш видатними сатиричними творами стали його «Ельдорадо» (1886 рік), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886 рік), «На печі» (1898 рік), «Мудрий кравець» (1905 рік), «Невдячний кінь» (1906 рік), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад» та інші. Більшість цих сатиричних поезій не втратили своєї актуальності і в наш час.

         Чималу частину творчості Самійленка складають ліричні твори. Тема любові до Батьківщини розкрита поетом у циклі «Україні»,  віршах «Веселка», «Українська мова» (1885 рік), традиційна тема ролі митця та мистецтва в суспільному житті – у віршах «Пісня» (1886 рік), «Не вмре поезія» (1891 рік), «Елегії» (1887 рік).  У вірші «Патріоти» (1889 рік) він порушує актуальну для всіх народів та всіх часів тему патріотизму, при цьому засуджуючи балакунів, хто виявляє себе патріотом лише на словах. Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика: «Сонети» циклу «Весна», «Її в дорогу виряджали» та інші. «Вечірня пісня» поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею.

         Талант драматурга  Володимир Самійленко явив нам у п’єсах «Драма без горілки» (1895 рік), «Дідькова хвороба» (1896 рік), «Химерний батько», «У Гайхан-бея» (1897 рік) та видатній драматичній поемі «Чураївна» (1894 рік).

         Як перекладач Самійленко переклав на українську мову «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п'єси Мольєра, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона та ін.

         У 1920 році Самійленко емігрував з урядом УНР, де служив у міністерствах освіти і фінансів,  до Галичини,  окупованої Польщею. Перебування на чужині, перенесення голоду 1922-1923 років, смерті дочок  підірвало здоров’я поета. До того ж він сумував за Батьківщиною та прагнув повернутись, що і сталося вже у 1924 році. Самійленко переїхав у Київ, де працював у видавництві художньої літератури, але ж останнім часом, хворіючи, мріяв повернутись у Сорочинці, але вже не встиг. 12 серпня 1925 року його не стало. Похований Володимир Іванович Самійленко біля церкви в селі Будаївка що біля станції Боярка під Києвом за козацьким звичаєм.

         Самійленко прожив життя як послідовний гуманіст, як безмежно відданий своєму народові син, який не розміняв золото своєї душі на «п’ятаки мідних правд» і збагатив скарбницю української літератури тривкими художніми цінностями.