Відповідальність митця.

(До 130-річчя від дня народження Павла Тичини.)

«Ах не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.»

    Павло Григорович Тичина – видатний український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний  діяч – народився 23 січня 1891 року у сілі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії. 

    Батько  Павла був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти,  яка й розташовувалась в їхній хаті у сусідній кімнаті.  Часто заходячи до кімнати школи та підсідаючи до школярів, Павло у ранньому віці непомітно для себе вивчився читати.  Майбутній поет з дитинства проявив здібності до музики, малювання та віршування. 

    Павло навчався у чоловічому Чернігівському духовному училищі далі в духовній семінарії, де пройшов ґрунтовну школу у викладача Михайла Жука, який ввів Павла в коло чернігівської інтелігенції. Значний вплив на формування Тичини – поета мало його знайомство з Коцюбинським, літературні суботи якого він відвідував з 1911 року.

    Першій твір Тичини «Ви знаєте як липа шелестить» було надруковано у першому номері журналу «Літературно - науковий вісник» за 1912 рік, а перший збірник «Сонячні кларнети» виданий у 1918 році. Українська, польська, болгарська, словацька критика захоплено привітала поета. Про нього писали як про генія, що ні на кого не схожий, поет слов’янського й світового масштабу.

    Події в країні не могли не вплинути на творчість справжнього митця. Вже у наступному збірнику «Плуг», виданому у 1920 році, поет змінює стиль, переходячи від символізму й романтизму  до нової революційної поезії – політичної та філософської лірики, і в подальшому стає співцем побудови нового суспільства.

    З Києва, де його переслідували, В 1923 році Тичина переїжджає до Харкова за наполяганням поета Василя  Еллана - Блакитного, який тоді займав  високу державну посаду у Харкові. До переїзду спонукало ще й те, що брат поета Євгеній був заарештований ДПУ як благовісник – організатор Української автокефальної церкви та був відпущений під розписку Павла Григоровича.

    Чимало критиків та літературних діячів вважає, що тиск диктатури та насильство навколо зламало поета, і він капітулював перед системою. Але ж якщо пильно придивитись до біографії та творчості поета,  то спливає на думку зовсім інший висновок: в свої ще молоді роки Павло Григорович зрозумів, що більше за все любить свою родину та свій народ, тому й вирішив робити все, що йому по силах для покращення життя цих людей.

    І він робив. Павло Григорович перевіз до себе в Харків сім’ю свого брата Євгена, який

до того ж виховував чотирьох синів померлого брата Михайла.  У поета було 9 братів та сестер, численні племінники та племінниці, які потребували його підтримки. Працюючи у Харкові він продовжує надихати людей на трудові подвиги та соціальні перетворення своїми новими творами,  вивчає ще декілька мов і перекладає видатні твори  українською. Поет знав майже 20 мов, збереглися переклади Павла Тичини з 40 мов світу на українську мову.  З 1929 року  він вже академік  АН УРСР, директор Інституту літератури, з 1938 року депутат Верховної Ради УРСР, а в 1953-1959 роках Голова  Верховної Ради УРСР,  у 1943-1948 роках нарком просвіти УРСР. Діяльність Павла Григоровича відмічена багатьма вищими державними нагородами та преміями. Цікаво, що Гарвардський університет висував Тичину на здобуття Нобелевської премії за ранні поетичні збірники, але ж Павло відмовився номінуватися, бо це потребувало переїзду за кордон.    

        Відомо, що Павло Григорович першим підтримав художницю Катерину Білокур, навіть привіз її до себе до дому. Поет не любив оточувати себе коштовними речами, єдине, що він дозволив собі, як і більшість видатних людей, це велику бібліотеку понад  20 тисяч томів. Але як він витрачав свої чималі кошти, які отримував як посадова особа, та авторські гонорари?  В молодості Тичина, котрий не мав свого житла, весь гонорар за збірку «Плуг» передав рідному селу Піски на Чернігівщині, на ці гроші купили сільгоспмашину - трієр. Рідне село Тичини геть спалили під час війни і Павло Григорович  пожертвував на будівництво нової школи

величезну суму грошей. Коли до нього - міністру - на прийом приходили сільські вчительки з проханням про допомогу, він діставав з ящика свої гроші і говорив: «Це вам премія від Комісаріату освіти». Приїжджаючи в школи, просив директора дати йому список учнів-сиріт. Потім їм надсилались одяг, гроші на харчування ... В селах Павло Григорович насамперед заходив в шкільну бібліотеку. Якщо бачив, що вона пустує, то після приїзду в Київ вирушав в книжковий магазин «Сузір'я» (він перебував на бульварі Шевченка), і продавці вже знали: план з продажу буде. Книги відправлялися в сільські школи не пачками, а машинами! Але хто відправник, не вказувалося.

    Тому, мабуть, і пам’ять про Павла Тичину збереглась далеко за межами його рідного села, Києва та Харкова.